Тисячами дзвонів озветься Великдень...

     Кожного року зустрічаю цей Світлий День з вірою, що  дзвони Великодня розженуть чорні хмари над Україною, що і на нашій вулиці буде свято.

Сьогодні день пройшов в приємних  передВеликодніх приготуваннях. Традиційно власноруч  випікаю пасочки, в цибуляному лушпинні фарбую яйця. Так робили мої мама і бабуся. Можливо легше було б купити пасочку, благо є вибір і на смак, і на гаманець. Але для мене важлива атмосфера справжнього свята, яке створює і сам тривалий процес випікання , а особливо, неповторний ванільний аромат здоби, що розноситься по домівці.  Мої діти говорять, що так пахне дитинство. Руки місили тісто, а в голові роїлися спогади про моє дитинство.  Хоч минуло чимало літ, давно вже немає мами і бабусі, а  вони живуть у серці, як найкращі скарби мого життя. Згадалось,  як мама казала, що сонце на Великдень «грає», а я нетерпляче чекала його появи.  Згадала дерев'яні ночви, в яких мама ставила на піч  опару, запах бабусиної скрині, де вона тримала святковий одяг і колодки полотна і рушників. Грубими  і колючими домотканними рушниками на Великдень застеляли лаву. Колодка цих бабусиних рушників і  домотканного полотна залишились мені у спадок. На такий рушник я сьогодні поклала крашанки. Корзинку прикрила серветкою, що вишила сама, як і рушничок, на який поставила дві маленькі пасочки, що приготувала для хрещеників. Пасочок цього разу в мене вийшло одинадцять. Великих, середніх і маленьких. Більшенькі  Великодньої ночі освятимо у Храмі і почастуємо всіх за святковим столом, а менші прибережемо до понеділка на волочильне. Не знаю, чи відоме вам це слово, але у понеділок за звичаєм ми ходили один до одного "христосуватися»,  обмінюватися крашанками («волочилися»).  Ще й досі тримається цей звичай  у моєму селі на Житомирщині.

     У вівторок принесу волочильне у наш методичний відділ. Так що запрошую, завітайте.