Пішов у безсмертя...

Епітафія самому собі:
Не плач, дружино, ради Бога — 
Хай плаче вітер у яру! 
Мені не буде некролога!
Я смертний — отже, не умру!

Микола Данилович Сом завжди мав багато справ. То на нього чекали у Спілці, то в одній із київських бібліотек чи шкіл, то у Фонді культури, то у рідному Требухові. Часто, прощаючись з нами, хитро примружившись, промовляв: "Олю, Таню, як хто питатиме Сома, то кажіть, що пішов... у безсмертя". І сміявся при цьому так по-дитячому щиро, що світлішало на душі.
 Кажуть, людина живе стільки, скільки на цій землі живуть люди, які пам'ятають її. 

Нам так його наразі не вистачає: його щирості, невгамовності, позитиву і радості, що він приносив у нашу бібліотеку, свіжих новин з перших вуст, карасиків, що їх сам ловив і смажив для нас...

А сьогодні він знову посміхався до нас. З пам'ятника на могилці.

 

А поруч з ним - книжечки, зовсім так, як це було на його робочому столі... І вишиваний узор з його сорочки, що так любив носити поет, учитель, риболов.