Недостатньо знати, треба і застосовувати. Недостатньо хотіти, треба і робити. Гете

Недостатньо знати, треба і застосовувати. Недостатньо хотіти, треба і робити. Гете

Бібліотечний Гелікон

На  горі   Гелікон, згідно міфів, перебували музи – покровительки мистецтва. Там же, на  Геліконі, знаходилося джерело Гіпокрена ("кінське джерело") - його вибив ударом копита крилатий кінь Пегас. Вода цього джерела дарує натхнення поетам. 

Шановні колеги, переборіть сором'язливість та надсилайте свої проби пера на адресу rombib@mail.ru. Ваші поетичні твори обов'язково з'являться на цій сторінці. У підніжжя "Гелікону" - чудові вірші колеги із Лубенського району Полтавської області, "рання творчість" автора блогу,  вище - працівників Публічної бібліотеки імені Лесі Українки та бібліотек  ім. В.Маяковського та ім. К.Симонова ЦБС Дніпровського району.


Ірина Громовенко (Публічна бібліотека імені Лесі Українки)

Экзистенция
Зерно, посеянное в Вечность,
Я – гостья на большом пиру…
Любовь моя - мое отечество,
Дрожит и стонет на ветру.
И пыль звезды, и травомёдье,
И слез моих живой поток, -
Когда-нибудь и вы уйдёте,
Но не теперь, управит Бог!
Так бесконечность на виду
У самой малости распятой
Начертит путевые карты
Ей на страду иль на беду.
Но чья-то беглая ладонь
Виски, хранящие надежду,
Целует нежно, нежно, нежно…
Что усмиренный дух мятежный
Вбирает благовестный звон.
Не упустить и сохранить,
Сберечь связующую нить.
По ней идут из глубины
Мои святыни и миры,
Мои спасители и судьи,
Мои грехи в часы распутья,
Мои высоты и паденья –
Судьбы моей стихотворенье.
 
На зламі
За свічкою, за пломенем непевним,
напоєним лукавим травостоєм,
по манівцях оманливих цикад
моя душа неслась...
Насолодившись стишеною грою
жагучої півночної заграви,
злетіла, стужена, між трави
і - зайнялась...

Чорнокнижниця ніч ворожила велику негоду -
я сміялась у вічі, а ніч усміхалась мені
білозубо і млосно. Схиливши лілеї на споді,
шепотіла:
             палатимеш у вогні!...
Я не вірила їй, я її не боялась нітрішки,
я дражнила її, - що мені?.. Бо ж вона - була я...
Бісенята мої розсипали блакитнії скришки:
ну, скажи! ну, чия? що - твоя?!

...Коли іконостас зорі здійнявся
в осяянні спокою нетривкім -
мій хрест із жита, м'яти і любистку
гойдала хвиля хланної ріки.

***
Ламаю хліб черствий своєї самоти...
"На, пташко, ну!..." - застиг мій порух, -
не ділиться, не кришиться,
                                          ой, нене!..
Самітнице душе,
жебрачко,
що листопад їй косу розпліта...
Простоволоса єретичко,
твій шлях - ілюзія - коштовная свобода;
долоня - сплюснуте століття
в лататтях плетива спокус і каяття...
З якою люттю
Я вирвала б тебе,
і кинула, й злетіла б!..
Ой, цур мені! Ой нене!
Та ба -
у вихорі зітнулись навіженім...
Невже німа покора
                            коріння запуска?
Ні! - я кричу до тебе,
а серце дзвоном б'є:
невже - і я - тебе?!

 Вікторія Камишенко. Бібліотека імені К. Симонова ЦБС Дніпровського району
Спешу сообщить тебе
Спешу сообщить тебе, что мой город теперь не Дублин,
И стихи о ночных экспрессах сменились эссе об эспрессо.
Я рисую теперь открытки, посылаю врагам на Пасху;
Вместо подписи ставлю крестик, в обращении - букву В.

Я совсем ничего не знаю о далеких закатных странах.
Ты уехал тогда на запад. Ты забыл, мне туда нельзя?!
Мне чего-то хотелось... Впрочем, если  вспомню, пришлю открытку.
Я спешу сообщить тебе - мое имя теперь 000.

Прости за мои слова
Прости за мои слова, но только пристало нищим
Искать у других решений и помощи просто так.
А мы говорим о Боге, при этом читая Ницше,
И кто виноват, что в полночь мы пьем за него коньяк?

Дорога полна препятствий, сними свои бронежилеты-
Побудь со страной на равных, на равных со всей Землей.
А мы говорим о жизни под дулом от пистолета
И очень усердно верим, что мы никогда не умрем.

И ты был когда-то юным, вкушал этот кнут и пряник,
Курил синий Честер с пивом, и ставил на 33.
Но это давно забыто; а Ницше - больной изгнанник.
Давай бросим пить сегодня? И ты..за слова...прости.

 Сидя на кухне
Сидя на кухне с толстой книгой в худых руках,
Я начинаю хотеть чего-то, кроме ножа в спину.
Твои улыбки преследуют меня в экзальтированных снах
И я бегу от них в свою интерпродукцию рутины.

Я никогда не хотела общаться с людьми, чей апломб так велик,
Но ты сошел с Гефсимана и вырвал последнюю страницу.
Пронеси эту чашу мимо, как пронес свое море Старик
На плечах у акул. А позже, принеси мой кофе с корицей.

Навiяно кавою
Я не пишу з самого рання,
Бо зранку хочеться лиш кави,
І все, що пишеться - лукаво
Гірчить в процесі кавування.

Я не пишу, і в цьому ділі
Мені навряд чи станеш рівним.
Ти любиш чай, високогірний,
І абрикоси, спілі-спілі.

А я всього лиш споглядаю,
Як через джезву, кожний ранок,
Жерці молочних забаганок
Мені свої тіла вручають.

Рядом с тобой, или Птицы редких пород
Рядом с тобой хочется говорить о птицах редких пород.
Рядом с тобой хочется пить кофе и фальшивить по нотам.
Рядом с тобой я маленький, забытый людьми Том-Тит-Тот.
Рядом с тобой... Но слышишь, стучится бетон сквозь обои:
-Эй,кто там?!

Рядом со мной ты та же планета без сотни придуманных сфер.
Галактика твоя достает до руки мне и сахар кладет мимо пальцев.
Рядом со мной боится уснуть твой глупый смешной Демосфен,
А ты засыпаешь и шепчешь на ухо: "Не можешь быть вечно?
Останься!"

Рядом с тобой хочется пить корвалол, заедая холодным вареньем
В капсулах, или в печенье, или глотать прямо с банки.
Рядом с тобой я пишу стихи, называя их всех Твореньем
Голодного мозга, похожего чем-то на пьяные выходки
Канта.

Рядом с людьми я забываю твой вкус, аромат твоих потных ладоней.
Ищу, но уже не найду без подсказки твой смех и коралловые заколки.
Рядом с тобой, я – цветной океан, что мечтает побыть стаей понни,
Черно-белых картин, неготичных церквей.
Убери Пастернака с полки!

Це нестерпне сьогодення
Стомлено дивитися й  видихати тобi у вiчi.
Стомлено тамувати подих, щоб не заснути.
Хтось забрав у мене час на вiдпочинок у груднi.
Хтось нахабно присвоїв мою вiдпустку, вже тричi!

Я починаю палити, аби не сказати щось зайве.
Давай будемо вiдвертi; менi вже набридло брехати!
Хтось сьогоднi третiй ночує в моїй  холоднiй спальнi.
Хiба ти маєш про це знати?

I ти теж палиш. Певно, мрiєш про рак легенiв.
Певно, хочеш щось спитати,та не знаєш, як би цензурно.
Я стомилася. Це помiтно? Не чiпай стiл, хай буде брудно!
Я не можу вже тут без тебе. Це нестерпне... Сьогодення.
 
Владислав Недашківський (Бібліотека ім. В.Маяковського ЦБС Дніпровського району) Авторський блог  Вытворения
Прощание с Элладой
Пора, Эллада, нам проститься,
Назад дороги больше нет,
В душе, о мудрая царица,
Моей навек оставишь след.

Прощайте, сказочные виды,
Кристально чистые моря,
Объятья ласковой Киприды -
Уже поднялись якоря,

Прощай, Эллада, край чудесный,
Пора на Родину, домой.
В лазури девственно-небесной
Скользит корабль белый мой.

Романс
Вот едет воин на войну,
Гремя пистолем, шашкой.
Он любит девушку одну,
Зовет ее милашкой.

У сердца он хранит с крестом
Платок ее беленный,
"Он станет мне святым щитом", -
Мечтает тот влюбленный.

"Как только я вернусь домой, -
Твердил себе молитву, -
Она поженится со мной.
Не проиграть мне битву!"

Послушно Бог хранил его,
Влюбленного солдата,
Казалось, будто с божеством
Они запанибрата.

Но вот беда случилась вдруг,
Когда вернулся с рати -
С его любимой лучший друг
Живет супругом в хате.

"Зачем сберег Господь меня
От пуль и от картечи?
Под сердцем бел платок храня,
Так долго ждал я встречи.

Уж лучше б труп мой остывал
Во вражеской долине,
Тогда б я подлости не знал,
Забытый в грязной глине".

Я спрашивал: Что значит...
Я спрашивал: Что значит быть поэтом -
Проклятье Ада или Божий дар?
Что значит ощущать янтарным летом
В своей груди морозных рифм удар?

Что значит быть художником? Картины
Свои писать, чтобы мазки - как кровь?
И как тончайшей кистью гильотины
Запечатлеть на холст свою любовь?

Что значит музыкантом быть и звуки
Свободно извлекать в своих костях,
По самый локоть опустивши руки
В расчерченный на пять полосок страх?

Что значит жить, когда по венам льется
Игривых Муз божественный поток;
Когда над мастером весь мир смеется,
Ведь он среди терновника цветок?

О. Романюк
Люблю я малювати
Люблю я малювати:
дерева, квіти, хату,
і сонце , і хмаринку,
матусю і Даринку.
Люблю я малювати
не тільки на папері,
а у моїх малюнках
і двері, і шпалери.
Хоч свариться матуся
і журиться бабуся,
зате сміється тато:
син вчиться малювати!
Бо вірить, - незабаром
усі будуть радіти,
що з їх хлопчини виріс
художник знаменитий.

Боліти перестане
Болить в Андрійка в ротику,
він втратив апетит.
І тітка-лікар строго
сказала: стоматит.
Дідусь онука лікував,
ротик медом протирав,
і незабаром знову
Андрійко став здоровим.
Аж тут бабуся Ніна,
спіткнувшись об поліно,
упала і розбила
аж до крові коліно.
Онук бабусю утішав:
твою загоїм рану,
помажем в роті медом,
боліти перестане.

Так весело регочеться
Курчатка сплять під квочкою,
синичка - у садочку,
щось лагідно муркоче
кіт Мурзик у куточку.
А з нами, дітлахами,
щось неймовірне коїться,
у ліжечко лягати
і трішечки не хочеться.
Хоч знаємо, що зранечку,
ще й сонечко не встане,
поспішно в дитсадочок
будитиме нас мама.
А спати нам не хочеться!
Так весело регочеться!

Шабля Наталя - бібліотекар Мгарської сільської бібліотеки-філії Лубенського району Полтавської області

Батьківське поле
Волошкові стрічки.
Польові, босоногі дороги.
Із долоні степів, по колючій стерні –
Переоране батьківське поле.
Переспівують долю
мою невгамовні вітри.
Рідне поле у серці стернею ятрить.

Десь, у небі –
Струна журавлина озветься.
Явори затріпочуть
На крайці села.
І покличуть літа колосками у серці
Пригадати як пахне хлібами земля.

На іволги крило
Зітхну. Бо є тому причина.
Шумить у небі іволги крило.
Горить, пала червона горобина.
Коротке літо…ніби й не було.

Жоржини цвіт морозами зів’яне.
Тремтять осики, вкутавши туман.
Все йде до осені. Коли вона настане,
Розвіє вітер золотий обман.

Та іволгу ще манить позолота,
Хоч листя падає і падає до ніг.
Із кожним днем тепло тихцем відходить
Скінчиться осінь, а за нею – сніг.

Прощальний лист
 присв. о. Онисиму
Чолом тобі, монаху, - добрий друже!
Чернецтва світ… величний спів псалмів.
Чолом тобі, мій лицар, не байдужий
До прикрощів і радостей моїх.

Сутана чорна – знак перестороги.
Моління, каяття на вівтарі…
І знає Бог твого життя дороги
Та що лишиш у сніжному Мгарі.

Далекий шлях у монастир Афону.
Жіноцтва світ тобі примарний, певно.
В молитві часу, з вічності полону
Ти інколи бодай згадай про… мене.


2 коментарі:

Ви хочете залишити коментар, але не знаєте, як.
Дуже просто:
- натисніть на стрілочку поруч з віконцем "Коментувати як"
- виберіть Ім'я/URL
- наберіть своє ім'я, рядок URL можете залишити порожнім
- "Продовжити" і коментуйте! Дякую!
Для тих, чиї коментарі не з'явилися під дописом - не пройшли модерацію. На це можуть бути наступні причини:
- коментар є спамом;
- коментуючий ображає почуття людей;
-коментар містить нецензурні слова;
- повторний коментар (навіщо повторювати озвучену раніше думку);
- ім'я коментатора є “неприроднім” - вид спаму;
- коментуючий пише не по темі.

Популярні публікації блогу