Меценатство – шлях виходу із культурної кризи

27 лютого 2020 року у Колонній залі Київської міської державної адміністрації за ініціативи Спілки християнських письменників України пройшов Всеукраїнський форум «Роль меценатства у розвитку культури». 

Ми, бібліотекарі, добре знаємо приклади меценатства в історії України. Адже вся наша класика ХІХ століття, від знаменитої "Енеїди" Котляревського починаючи, виходила переважно за гроші меценатів та шанувальників. Знаємо ми і про те, як Михайло Старицький продав маєток, аби утримувати створений тоді "театр корифеїв", як коштом дідича Лубенського і Лохвицького повітів Петра Мартоса з'явилося перше петербурзьке видання "Кобзаря" Тараса Шевченка. І як через 20 років, 1860-го, цукрозаводчик Платон Симиренко виділив на публікацію повнішого вже "Кобзаря" (це було останнє прижиттєве видання) 1100 рублів і як він утримував цілий ряд видань. Його коштом виходила знаменита "Киевская старина".

Знаємо ми і про Ендрю Карнегі, який відомий світові передусім, як успішний американський бізнесмен, порадами якого досі керуються усі, хто прагне фінансового успіху і який протягом свого життя вклав понад  $ 350 000 000  у різні освітні проекти по всьому світу.

  "На землі немає кращої колиски демократії, ніж вільна публічна бібліотека, ця республіка освіченості, де ні ранг, ні посада, ані багатство не має жодного значення". Це його глибоке переконання, якому він був вірний усе життя.

Ендрю Карнегі  вважав, що кращий спосіб забезпечити безоплатну освіту та сприяти розвиткові громади - створення публічних бібліотек. Вони можуть надати громадськості інструменти, необхідні для успіху, незалежно від соціально-економічного становища кожного її члена. 

За своє життя, Ендрю Карнегі пожертвував $56 млн. на будівництво 2509 бібліотек по всьому світу. Гранти від Карнегі склали близько  650,000 в сьогоднішніх доларах. Ці кошти значною мірою сприяли розвитку малих громад по всьому світу. Зі 125 бібліотек Карнегі в Канаді, 111 були побудовані в провінції Онтаріо. Загалом він витратив $2 556 600 на будівництво бібліотек у  Канаді. 

Питання, чи з'явиться в Україні коли-небудь український Карнегі?

Такий приклад був. Віктор Китастий – американський професор, вчений, дипломат, музикант, культуролог, відомий громадський і культурний діяч українського походження.

З 1990 р і до кінця свого життя жив і працював у Києві, займаючи найрізноманітніші посади на тих напрямках роботи, де найбільше відчувала потребу молода українська держава. Професор, директор Дому Америки – першого Американського центру культури в Україні.

Помер у 2000 році. Похований на Байковому цвинтарі.

Частину власної колекції книжок (894 примірники книг з музичного мистецтва, словники, мистецькі альбоми, а також книги з політичної, економічної, соціальної, військової історії, історії міжнародних відносин, релігії, науки, культури) він свого часу передав у фонди  Публічної бібліотеки імені Лесі Українки м. Києва.  

Великим бажанням Віктора Китастого було будівництво спеціального приміщення для Публічної бібліотеки імені Лесі Українки. Кошти на проект та будівництво він був готовий надати. Єдине, що вимагалося від влади міста – виділити земельний майданчик  під  будівництво. На жаль, цього не було зроблено, і амбітний проект мецената так і не було реалізовано.

У статті "Навіщо бібліотеки змінюють обличчя" Кена Уорпоула (Ken Worpole) із Великобританії,  опублікованій на сторінках "The Guardian", автор пише  "...Чому ж бібліотеки знову стали частиною міського життя? Сьогодні збільшилося число людей, які навчаються у вищих навчальних закладах або підвищують кваліфікацію, їм потрібно місце для занять і доступ до мережі Інтернет, що для багатьох не завжди можливо організувати вдома. Збільшення у великих містах кількості квартир, розрахованих на одну людину - в деяких європейських столицях їх число досягає 50% - означає, що бібліотеки все частіше стають місцем зустрічі або другим домом, наприклад, для мігрантів, біженців і навіть туристів. Концепція використання бібліотек в якості «вітальні в межах міста» вперше була запропонована в дизайнерських рішеннях скандинавських бібліотек 1970-х років. Цим самим архітектори намагалися задовольнити вимоги відвідувачів, які хотіли побути в бібліотеці подовше, випити кави, посидіти і послухати розповіді інших, послухати денні концерти або взяти участь у засіданнях читацьких товариств...  Відродження загального інтересу до бібліотек (з яких бібліотека в Сіетлі, мабуть, найбільш вражаюча) вперше намітився в 1990-роки в Північній Америці. Ставши свідками провалу дорогих проектів по створенню традиційних музеїв і галерей, що будувалися для показухи - щоб зробити міста більш помітними і значущими, політики зрозуміли, що набагато вигідніше вкладати гроші в будівництво сучасних бібліотек. Коли в 2001 році відкрилася бібліотека в Нешвіллі, над її входом красувався вислів: «Місто з великою бібліотекою - це велике місто». Історик Шеннон Меттерн (Shannon Mattern) нещодавно присвятив цілу книгу опису того, як сучасна міська бібліотека знайшла видну роль у суспільному житті Америки...".

Що ж заважає бізнесменам займатися меценатством:

небезпека використання наданих коштів не за призначенням;

бюрократичні перешкоди;

відсутність відповідного законодавства;

податкові перешкоди;

непоінформованість, кому і яка допомога потрібна. Потрібно створити національну платформу, де б розміщувалася інформація про потреби у галузі культури та мистецтва, а також реалізовані за допомоги меценатів мистецькі проекти.

Звичайно, все це можна і потрібно вирішувати на державному рівні. Вже давно настав час підказати владі шляхи виходу з культурної кризи. Якщо держава заохочуватиме меценатів, котрі підтримують нашу культуру та мистецтво, проблем із фінансуванням значно зменшиться.

Попри те, що меценатство це свого роду часткове виконання функції державного фінансового забезпечення, держава сьогодні не заохочує, а карає добродія за його доброчинність, адже сума його вкладень обкладається податком.

У Законі "Про бібліотеки та бібліотечну справу" прописано, що «Держава: підтримує бібліотечну справу та її розвиток шляхом гарантованого фінансування бібліотек, пільгової податкової, кредитної та цінової політики.... У разі одержання коштів від надання платних послуг, добровільних пожертвувань фізичних і юридичних осіб, у тому числі іноземних, з інших джерел, не заборонених законодавством, бюджетні асигнування державних і комунальних бібліотек не зменшуються".

В умовах обмеженого фінансування на розвиток бібліотек, благодійні внески допомагають вирішувати проблеми із комплектуванням, іншими гострими потребами. Але, як правило, ці внески здійснюються в матеріальному вигляді: подарованими книжками, іграми, мультимедійною чи комп’ютерною технікою. На сайт якої б європейської бібліотеки ви не зайшли, обовязково там побачимо розділ – "підтримайте бібліотеку" із реквізитами для перерахування благодійної допомоги на її рахунок.

У нас же – це можливо через здійснення ряду бюрократичних процедур, що вимагають: наказу директора установи про відкриття рахунку із обгрунтуванням, підставою, конкретними цілями, навіщо це бібліотеці. Кошти мають зараховуватися із зазначенням на які цілі, конкретизувати.

Потрібно зробити попередньо кошторис. На КОЖЕН платіж (а це, як правило, дуже невеликі внески) потрібно робити «Довідку про зміни до кошторису» та подавати – в Департамент (процедура змін), в Казначейство (процедура змін). І ЗВІТУВАТИ. 

Виходячи з цього, держава зробила усе, аби практично унеможливити бюрократичними вимогами практику залучення благодійної допомоги бібліотекам від усіх бажаючих надати її бібліотеці, чи іншій установі культури. І ця штучно створена проблема уже давно чекає на вирішення.

Щодо меценатської діяльності, то дуже хочеться, аби відсоток меценатів відповідав відсотку заможних людей в Україні, які можуть надавати допомогу галузі культурі. "Скажімо, потенційний меценат заробляє  1 млн. грн., з яких сплачує 300 тис. грн. податків. Законом можна передбачити, що 10 тис. грн. з цієї суми підприємець може використати на благодійні потреби". І таку практику потрібно закріпити Законом.