Пам'яті Ольги Страшенко

 Сьогодні, під час відвідин бібліотек Дніпровського району, нас наздогнала страшна звістка. Відійшла у вічність письменниця і  наша колега Ольга Іванівна Страшенко. Безпорадність перед  невблаганним і невідворотнім враз затьмарила усе, що хвилину назад мало значення.

Ольга Іванівна 1972 р. закінчила з відзнакою бібліотечний факультет Київського державного інституту культури імені Олександра Корнійчука. У 1974 — 2001 рр. — завідувачка київської бібліотеки ім. Юрія Смолича в Корчуватому. Із 2001-го — головний бібліотекар з питань масової роботи при Дарницькій централізованій бібліотечній системі м. Києва.
Як поетеса заявила про себе на початку 1990-х рр., згодом як драматург і прозаїк, у 2005-2006 рр., коли вийшов друком її колоритний історичний роман у 2-х томах “Візантійський лукавець”, про візантійського імператора Андроніка Комніна (1182-1185 рр.).
Вагомі творчі здобутки Ольги Страшенко відомі в Україні, Росії (зокрема, серед української діаспори Далекого Сходу та Камчатки), Румунії (Бухарест, Клуж-Напока, Сучава), Республіки Молдова, Італії, Австралії та в Канаді. Ще з кінця 1980-х років письменниця наполегливо працює і як перекладач.
Член Спілки письменників України, лауреат Літературної премії імені Василя Симоненка.
Не так часто мені доводилося зустрічатися, спілкуватися з Ольгою Іванівною, але навіть під час тих випадкових зустрічей я ніколи не бачила її в зажурі чи клопотах. Завжди у гарному гуморі, яскравому одязі, обов’язковим у якому був національний елемент: квітчаста  хустка на плечах, низка намиста чи вишиванка, з чималою торбиною у руках, де серед  різного пожитку обов’язково знаходилися пара-трійка книжкових новинок, як тільки про них заводилась мова.
Остання наша зустріч відбулася на початку червня. Вона прийшла, аби передати 39 сторіночок з надрукованими у різні роки віршами про бібліотеки та бібліотекарів. То для мене був справжній скарб, адже планувала укласти такий збірничок до нашого професійного свята. Перечитували з директором бібліотеки вірші-присвяти, серед яких чимало застільних привітань, згадували, жартували, сміялися…

О. Страшенко, Б. Олійник, М. Сом

Згодом отримала поштою електронний варіант надрукованих віршів і лист:
«Вельмишановна Ольго Іванівно! Як ми домовились, надсилаю Вам свої вірші на бібліотечну тематику. А Ви вже виберете для якоїсь потреби. Принагідно надсилаю  мій давній переклад із вірша Лесі Українки «Експромт», (він опублікований у моїй книзі «Пані Наталя, баламутниця жінок», с. 470).
Ваша колега Ольга Страшенко»
39 сторінок з віршами на бібліотечну тематику, написаними в різні роки, зараз переді мною.  Невже Ольга Іванівна відчувала свій скорий відхід? - думаю оце…
Декілька її віршів я включила в збірку, що підготувала до Всеукраїнського дня бібліотек – 2015, назвавши її рядком саме із вірша Ольги Іванівни «Пахне верес. Тридцяте число. Йде віками начитана Осінь….». Тільки ніхто тоді  і гадки не мав, що саме ця  осінь буде останньою в житті нашої талановитої колеги.
Вона любила людей, дуже любила дітей і вміла з ними розмовляти їх мовою, шанувала колег, найближчим з яких дарувала вірші-присвяти.
Прості, щирі, і ... незабутні рядки:
КОЛЕЗІ пані Ользі Іванівній ТЮПИШЕВІЙ (бібліотека імені Миколи Некрасова)
Одірвіться від планів та звітів,
відкладіть їх подалі кудись,
і скажіть, наче Фауст новітній:
“О, миттєвосте гарна, спинись!”
То нічого, що небо у хмарах,
що тумани кошлаті висять,
головне, що в очах світло-карих
не маліє весняних завзять.
А як осінь заявиться справжня,
і зима, що чекає колись,
Ви промовите гордо, безстрашно:
“О, миттєвосте пізня, спинись!”
 8 жовтня 1985 року.

Але понад усе вона любила бібліотеки і книги. Для неї вони були живими.
ПЕРЕСЕЛЕННЯ БІБЛІОТЕКИ імені Юрія Смолича з Корчуватого в Дарницю
(маленька поема)
Класики їдуть і наші сучасники
в пачках пов’язані на стелажах,
ще й каталоги, столи, вогнегасники,
так, як за рідними, жаль мені, жаль.
Їде Еней з козаками веселими,
він Корчувате, мов Трою, лишив,
так от народів колись переселення
теж подвигалось, немов детектив.
Для “Гайдамаків” ізнов перетряска,
“Мобілізація!” – мовив “Кобзар”.
Баба Палажка до баби Параски
кличе: “Везуть нас, мабуть, на базар!”
Їдуть, такий, бачте, припис начальства –
із Корчуватого їх корчувать!
Адже не може сучасне недбальство
десь філіал і без них заснувать.
Ось “Інститутка” з “Миколою Джерею”,
поруч “Повія”, зачитана вся...
“Їдемо, - кажуть, - новою вже ерою,
та від старого іще видавця.”
“Чи не здадуть нас у ма-ку-ла-ту-ру
з рідною мовою разом усіх?”
Скрипнув стелаж: “Я книжкам – арматура,
Не розгублю я поличок своїх!”
А журавлі понад ними із вирію
мов сторінками, тріпочуть крильми,
вже попрощались останні примірники,
ніжні брошурки, дебелі томи.
Віють парфуми з листків “Роксолани”,
мовив султан: ”Тут мій книжний гарем!”
“Я, - каже Проня, - лягла б на дивані
із Галахвастовим тим штукарем!”
Ви - ду - би - чі!
“Перевіз тут держали, -
прошелестів “Кобзаря” світлий том, -
тут мого автора арештували,
ми йдем на схід, насупроти, мостом...”
Он де Дніпро напинає вітрила,
бачить з вікна їздовий екіпаж.
“Вчора було наше свято Ярила,” –
мавці шепоче натхнений Лукаш.
“Де ж нас тепер знову доля закріпить?
Ми залишили обжитий наш край?”
Знову “Кобзар: “Наче я в Орську кріпость
їду в заслання, або в Кос-Арал...
Бібліотекарі, як з ними буде?
Чи їм підвищать колись зарплатню?”
Тлустий літопис лежить на півпуда,
просить: “Розсуньтесь, бо не про-дих-ну!”
“Хто привітає нас, хто прочитає?
Що, як комп’ютер усіх проковтне?”
Їде наш фонд, поміж себе гадає,
і “Чорна рада” поради не знає,
їдуть вони, як артисти в турне.
Ось і Дніпро, олігархів палаци,
Осокорки, а тоді Позняки...
Пережили ми вже стільки руйнацій,
цю перебудем,
бо ми – на віки!”
28 – 29 квітня 2001 року, Корчувате


Такий тихий і раптовий відхід, під час сну, Бог посилає Своїм улюбленим дітям. Спочивай у Бозі, колего….
Прощання з Ольгою Іванівною Страшенко завтра, 29 жовтня о 12.00 в приміщенні НСПУ на Банковій, 2.